,
Ви Знаходитеся: Головна > Ми рекомендуємо > Юрій Баранчик : З Лівії розпочинається відлік формування нової глобальної політичної реальності

Юрій Баранчик : З Лівії розпочинається відлік формування нової глобальної політичної реальності

юрій баранчик : з лівії розпочинається відлік формування нової глобальної політичної реальності

Політолог, кандидат філософських наук Юрій Баранчик.

У останні місяці ми є свідками бурхливих подій, що охопили арабський світ. Відбувається переформатування Арабського Сходу, яке матиме серйозні економічні і політичні наслідки для усіх регіонів світу. Аналіз подій в Тунісі, Єгипті, низці інших країн показує, що один на одного наклалися цілий ряд об’єктивних і суб’єктивних чинників. Спочатку почали реалізовуватися об’єктивні моменти – підвищення цін на зерно і інші основні продукти харчування жителів арабського Сходу. Вони послужили своєрідним соціально-економічним землетрусом, що викликав цунамі в суспільно-політичній надбудові цілої низки країн, в результаті якої впродовж досить стислого часу змило колишні, такі, що здавалися непорушними автократичні політичні режими.

Варто відразу відмітити два дуже важливих моменту. По-перше, в цілій низці країн арабського Сходу давно назріли умови радикальних змін. Передусім, це освічений середній клас, молодь, і їх неможливість реалізувати себе у відсталих політичних режимах. Т. е. ключову роль зіграла освіта і залучення широких мас до наукових досягнень людства. Т. е. назріло класичне протиріччя між існуючими політичними стосунками в цих країнах і цілим рядом політичних сил, які не мали легітимної можливості реалізувати себе в політичному житті. Соціально-економічна криза виступила в ролі запалу для гніту політичної кризи, яка вже давно тліла в цих країнах.

По-друге, коли почали відбуватися вже політичні зрушення у ряді країн арабського Сходу, з’явилися цілий ряд регіональних і світових гравців, які вирішили зіграти на цих подіях, використовуючи цілком об’єктивних хід подій для досягнення своїх цілей. І тут ми бачимо, як почали відразу працювати подвійні стандарти Заходу – одні підходи відносно Тунісу і Єгипту, і зовсім інші відносно Лівії і Бахрейна. Каддафі не можна використати найманців, королеві Бахрейна можна. У Лівії – повстанці, у Бахрейні – бунтівники. У Лівії вбивати повстанців не можна, у Бахрейні – можна. У Єгипті, Тунісі і Лівії потрібно міняти політичні режими, у Бахрейні і Йемені можна залишати все без змін.

Причина цього зрозуміла – Захід готовий підтримувати тільки свої авторитарні і тоталітарні режими, в тій же Саудівській Аравії і Бахрейні, і тут же використовує все символіку прав людини і гуманітарних інтервенцій проти тих політичних сил, які ним визначені як що належать до іншого політичного табору. Подвійні стандарти в наявності. Усе це давно відомо і зрозуміло, тільки від розуміння нічого не міняється, оскільки у світі немає тієї політичної сили, яка могла б протистояти об’єднаній політичній, фінансовій і військовій потужності Заходу.

Сьогодні ми спостерігаємо черговий етап руйнування системи міжнародного права, на зміну якого приходить право сильного. Це означає, що і із Заходом можна і треба говорити тільки і виключно з позицій сили. Іншої мови він не розуміє.

Зараз існує багато точок зору відносно того, ініційовані ці події з одного центру, або все ж з різних. На мій погляд, в кожній країні діє декілька різнорідних сил – тут і місцеві політичні і фінансові еліти, і регіональні гравці, і світові центри сили. Усі ці гравці намагаються використати об’єктивні чинники і причини для досягнення своїх цілей. Багато що визначається і вагою гравців. Передусім,, звичайно, йдеться про США і Захід в цілому. В той же час, на прикладах Єгипту або Бахрейна ми бачимо, що не усі події визначаються з Вашингтону. Є інші гравці, які в одному випадку грають потайно, в іншому – більше явно. Але це говорить не про їх слабкість, а, швидше, про розуміння співвідношення сил.

Користуючись пригнічуючою перевагою в інформаційно-пропагандистській сфері і військово-політичній області, Захід став активно проштовхувати у світову громадську думку виключно ті трактування того, що відбувається, які йому вигідні. Проте, це тимчасове досягнення. На мій погляд, Захід тільки грає на принципі хвилі в цих подіях, але він ними не управляє. Це говорить про те, що Захід сам в цілому не розуміє, що станеться на арабському Сході після зміни колишніх режимів і проведення демократичних реформ. Так, в цих країнах станеться певна лібералізація громадського життя, на якомусь рівні зніметься поверхнева конфронтаційність із Заходом. Але чи зміниться відношення до Заходу на глибинному рівні? Це перше питання.

Друге питання пов’язане з тим, що, граючи в демократію, Захід прагне позбавитися від клейма колоніалізму, отриманого в колишні віки, і виступити в ролі визволителя поневолених народів, яким насправді багато в чому являвся Радянський Союз, тільки завдяки якому після Другої світової війни і розпалася колоніальна система країн Заходу.

І третій, на мій погляд, головне питання, полягає в наступному. За допомогою певної лібералізації і демократизації громадського життя Захід намагається створити ще декілька світських ісламських держав на Близькому Сході і Магрибі на кшталт Туреччини. Зменшити, завдяки політичним змінам, чинник ісламу і звузити сферу його застосування в громадському житті арабських країн. Так, можливо, іслам в цих країнах стане цивілізованішим, як в Туреччині. Проте чи означає це, що зникнуть базові протиріччя між цими країнами і Заходом? Адже зростання політичної культури, освіти, усвідомлення власної ролі у світі і справжніх цілей західної політичної гри приводитиме все більше число політичних сил в країнах арабського Сходу до того, що пора вибиратися з американської колиски. Що сьогодні і демонструє в повному об’ємі та ж Туреччина.

Приклад Туреччини в довгостроковому політичному визначенні цих країн гратиме все більшу роль. Американці запустили процеси, які не зможуть контролювати навіть в середньостроковій перспективі. Зруйнований і ще більше загнаний після відходу військ НАТО в кам’яне століття Афганістан буде для них найприємнішим прикладом їх миротворчества , тому що освічені і світські мусульманські країни представлятимуть для них набагато більшу небезпеку. Американці вимушені зараз робити те, що вони роблять, розуміючи, що все буде дуже погано, при цьому розуміючи, що якщо вони не робитимуть цього, гірше стане ще раніше. Тому, незважаючи на активну участь американців в цих подіях, думаю, що насправді вони вже не контролюють стратегічну ініціативу, а грають у форматі реагування.

У контексті останніх подій в Лівії трохи інакше бачиться і нинішнє(після грудневих виборів президента республіки) геополітичне положення Республіки Білорусь. Паралелі просто напрошуються. Згадаємо, що білоруський президент після повернення від відпустки в Сочі дуже живо і детально прокоментував перші проміжні підсумки революцій в Тунісі і Єгипті. Після чого через пару днів навіть заявив про те, що якби у Білорусі сталися такі події, то він не роздумуючи віддав би наказ армії виступити проти опозиції. Проте коли події продовжилися, і згустилися хмари над його лівійським другом, який зробив саме те, про що заявляв Олександр Лукашенко, а саме віддав наказ армії виступити проти опозиції, то білоруський лідер вже мудро промовчав.

Т. е. наказ армії виступити проти опозиції як частини народу буде прирівняний світовою спільнотою до злочинів проти людяності, по яких немає терміну давності. Зараз Захід демонструє, що буває з тими, хто віддає подібного роду накази. Гаага для Каддафі буде ще не самим гіршим варіантом.

Паралелі нам говорять про те, що політичні зміни в республіці не те, щоб просто назріли – вони перезріли. І у нас не бабахає тільки з однієї причини – тому що Росія продовжує нас субсидувати, хай і в набагато менших об’ємах. Сподіваюся, до білоруської влади, судячи з її останніх заяв і дій, це нарешті-таки дійшло і у неї не буде більше, як говорив Ленін запаморочення від успіхів , при цьому явно не своїх.

Республіці пора зайняти своє місце у світовому розкладі сил і не ершиться, а то на тому зовнішньополітичному шпагаті, що був раніше, можна було і порвати усі зв’язки . У зв’язку з цим можна тільки вітати той вибір, який білоруська влада зробила в грудні минулого року, підписавши знакові угоди з Росією і Казахстаном, і продовжують робити в році нинішньому. Хоча(аналізуючи риторику державних чиновників) видно неозброєним поглядом, що повернення до реальності викликає просто очевидну ломку усього апарату республіки. В той же час, інших варіантів, окрім руху у бік ЄЕП і МС, у Білорусії просто немає – економічна і фінансова система республіки на межі краху і тільки продовження інтеграції, передусім, з Росією може не допустити вибуху ситуації в країні.

Що стосується діючої влади, то вона просто вимушена притиснутися до Росії, інакше Захід її знищить, оскільки він не пробачить їй зруйновані надії грудня 2010 року. Зараз коридор маневрування офіційного Мінська став надзвичайно вузьким багато в чому завдяки існуючій економічній системі. По суті, горизонт стабільності режиму зараз складає всього два місяці, хоча ще минулого року складав десь півроку.

Прислухайтесь :)

Теги: , ,

Без зайвих коментарів.