Як говориться Вам - наші вітання !!!
Тут без сумніву - знайдете дуже багато цікавого.
Виген Акопян, Модест Колеров : Єгипет і Лівія для Середньої Азії, Закавказзя і Москви
Заступник головного редактора ИА Виген Акопян, головний редактор ИА Модест Колеров.
Можливість повторення єгипетського, а того гірше і лівійського сценаріїв в країнах пострадянського простору – тема активної дискусії в ЗМІ. Опозиційні політики і преса шукають спільності і провіщають бунт, а правлячі сили роблять акцент на відмінностях і закликають до спокою. Але заклопотаність правлячих верхівок в наявності. Вона робиться ще більше опуклою завдяки тим, що викликають сміх спробам демонструвати волю до реформ і модернізації , принциповості, що несподівано проявилася, у боротьбі з корупцією і іншими актуальними вже десятиліття проблемами, які раптом стали демонструвати самі застарілі і залізобетонні режими. Несподівано для самих себе про політичну модернізацію заговорили такі живі пам’ятники азіатського авторитаризму, як президент Узбекистану Іслам Каримов і його таджицький колега Эмомали Рахмон. Про необхідність запуску дієвих політичних реформ синхронно заявили президенти Азербайджану і Вірменії Ільхам Алієв і Серж Саргсян. Властиву йому прозорливість і політичну вправність проявив беззмінний лідер Казахстану Нурсултан Назарбаев, що превентивно оголосив дострокові президентські вибори, немов дострокові вибори у безальтернативній політичній системі – і є ті самі передові і масштабні реформи , яких вимагає сучасний стан Казахстану. Ще до і окрім попереджень з Єгипту і Лівії начал свої декоративні реформи глава Туркменії Гурбангули Бердимухаммедов, але вже цього виявилося достатнім, щоб його відразу пробачив газовий велелюбний Захід. І це означає, що і Бердимухаммедов встав на шлях прагматичного союзничества із Заходом, який вже до кінця пройшов Мубарак.
Але одних тільки тривожних вістей з арабського світу було б явно недостатньо для таких революційних переміщень, які, наприклад, спостерігаються в Таджикистані. Тут інтенсивні заходи по мінімізації впливу релігійних організацій чергуються з такими практичними кроками, як відмову від численних банерів з портретом лідера нації на вулицях і площах таджицьких міст. Структурні реформи, що формально розширюють повноваження уряду і парламенту, ініційовані в Узбекистані. Правлячі еліти відчувають, що в їх країнах сформований благодатний грунт для арабського насіння бунту . Численні протестні акції в Єревані і Баку, які пройшли в ці березневі дні, свідчать про високий градус внутрішньополітичної і громадської напруги і в цих закавказьких державах. Високу міру активності проявляє і опозиція в Грузії.
Наслідки світової економічної кризи, які проявляються, у тому числі, і у вигляді стрибкоподібної інфляції і дефіциту продовольства, в цьому плані можуть зіграти роль каталізатора для несприятливих політичних тенденцій. Дуга нестабільності навколо Росії може дати розряд і обернутися лавиноподібною дестабілізацією усієї периферії. Найбільш вірогідним джерелом іскри може стати Таджикистан, що вже проїдає державний резерв продовольства. Можливий таджицький бунт обов’язково здетонує в Киргизії, а значить і в Узбекистані. Узбецький президент Іслам Каримов абсолютно прямо артикулював свої побоювання. Виступаючи на урочистостях з нагоди свята Новруз 21 березня, він призвав своїх співгромадян берегти спокій і міжнаціональну згоду . Політичні маневри казахського лідера Назарбаева демонструють, що і йому не спиться спокійно.
Очевидно, найнебезпечніше для Росії – не бунт в окремій узятій країні пострадянського простору, а ризик все того ж ефекту доміно , що спрацювало на арабському Сході. Адже дестабілізація перекинулася з Тунісу в Єгипет, а далі в Лівію, Йемен, Бахрейн і так далі, не тому, що деяка зовнішня сила запланувала і реалізувала певну програму саме в такому порядку. Як представляється, в даному випадку ефект доміно був обумовлений тісним зв’язком, інкорпорацією і схожою ментальністю народів регіону, загальними проблемними точками цих країн. Такий самий ефект не виключений на пострадянському просторі, де діють налагоджені інтерактивні канали спілкування, сформована схожа ментальність суспільств і в наявності єдиний генезис державно-правових, політичних, економічних і соціальних проблем.
Узбецький політолог Рафик Сайфулин вважає, що існуючі в регіоні проблеми – далеко не привід, щоб на тлі арабських подій проводити аналогії з натяками на революційну ситуацію в країнах Центральної Азії. На його думку, важливим чинником є те, що з різних причин практично ніхто з діячів зовнішніх сил не зацікавлений в дестабілізації обстановки в Центральній Азії. І в цьому з узбецьким експертом важко не погодитися. Центральна Азія і Закавказзя на сьогодні формують для США і ЄС стратегічний коридор з двостороннім рухом – транзит вантажів для військової коаліції в Афганістані і зворотний транзит нафти і газу до Європи. Підривати стабільність такого коридору немає ніякого сенсу. Особливо на тлі втрати контролю над південним коридором – через ті ж країни арабського Сходу, Туреччину і Пакистан. Більше того, перетасовування колоди в арабських країнах якраз і стало можливе після того, як США забезпечили собі доступ до дуже комфортного з політичною, економічною і військовою точок зору регіону між Росією і Китаєм. Сьогодні американці зайняті в Центральній Азії абсолютно іншими завданнями, зокрема, зміцненням систем контролю на таджицько-афганському кордоні, поглибленням політичного діалогу з Туркменією, фінансуванням будівництва залізниць, забезпеченням можливостей транзиту електроенергії і газу в Афганістан з Таджикистану, Узбекистану і Туркменії. Тобто американці працюють на зміцнення своїх позицій, чому правлячі режими країн регіону зовсім і не опираються.
Аналогічна лінія проводиться і в Закавказзі, оскільки цей регіон є єдиною ланкою, що зв’язує Середню Азію з ЄС в обхід Росії і Ірану. Приміром, останні події у Вірменії виявили чітку політичну лінію, націлену на стабілізацію внутрішньополітичного поля країни в ім’я головної мети, – врегулювання карабахського конфлікту і нормалізації взаємовідносин з Туреччиною. Ця лінія послідовно проводиться не лише внутрішніми силами, за допомогою кулуарних домовленостей і координації планів, але, що саме головне, заохочується зовнішніми гравцями, зацікавленими в довгостроковій регіональній стабільності.
Саме зовнішньополітичні проблеми і завдання диктують сьогодні розстановку сил і пріоритети усередині республіки. І такий характер процесів абсолютно не дивовижний, оскільки регіональне політичне значення Вірменії, розташування країни і її участь в серйозних питаннях, як мінімум, регіонального характеру, переважує за значимістю сукупний політичний, економічний і гуманітарний потенціал самої Вірменії. При цьому важливо відмітити і іншу закономірність, що виходить з цього, – активність участі зовнішніх сил у внутрішньополітичному житті Вірменії якраз і диктується цією диспропорцією між зовнішнім значенням і внутрішнім потенціалом Вірменії. Втім, і політизована вірменська громадськість чуйно вгадує ці нюанси, тому зовнішні загрози для неї завжди домінують над загрозами внутрішніми. Не в останню чергу в цьому і криються причини провалу спроб насильницької зміни влади в країні в 2003 і 2008 роках.
Після початку військових дій в серпні 2008 року з боку Грузії і практичного врегулювання абхазької і південноосетинської проблем на користь Абхазії і Південної Осетії, нагорно-карабахський конфлікт залишився єдиним порушником регіонального спокою. Співголови Мінської групи ОБСЄ по врегулюванню нагорно-карабахського конфлікту(Росія, Франція і США) в останній період активно і однозначно наполягають на головній вимозі – питання має бути врегульоване мирним способом. У цьому власне і полягає головний інтерес цих трьох гравців. Правда, з різних причин. США і ЄС послідовно намагаються перетворити Закавказзя на безпечний транзитний коридор(що без Абхазії і Південної Осетії зробити набагато простіше), а Росія, особливо після війни з Грузією, усвідомлює можливі наслідки нових конфліктів – міжнародні проблеми у разі втручання, ризик дестабілізації власного Північного Кавказу і ін. З певною долею упевненості можна сказати, що пріоритет мирного врегулювання карабахського конфлікту – частина пакету взаємних домовленостей між США і Росією відносно перезавантаження двосторонніх стосунків.
Як наслідок, внутрішньополітичні процеси останніх тижнів у Вірменії і Азербайджані виявили відсутність практичних можливостей для скидання правлячих систем. Спонтанні акції у Баку були жорстко присічені правоохоронними органами. Єдиний їх наслідок – нова порція матеріалів для нещадної критики Азербайджану Держдепом США і бюрократичними структурами ЄС. І це доки єдине, що потрібне Заходу для продовження планомірного військово-політичного і економічного закріплення в Азербайджані. У Вірменії і зовсім політичний штиль – як мінімум, до чергових або погоджених позачергових парламентських виборів. Події, що сталися в Єревані 17 березня 2011 року, виявили повну готовність вірменського політичного класу до вирішення нагорно-карабахської проблеми. Цивілізований діалог , який домовилися вести і ведуть основні політичні сили у Вірменії, – влада в особі президента країни Сержа Саргсяна і підтримувальної його політичної коаліції з одного боку, і опозиція в особі екс-президента Левона Тер-Петросяна і Вірменського національного конгресу з іншої – знімає з порядку денного можливість спонтанних бунтів. Практично цей консенсус був оформлений в точній відповідності із закликами США Мари Йованович про діалог влади і народу . Окремі політичні сили, що не встигли вибрати один з цих двох таборів, а це партія Спадщина і Вірменська революційна федерація Дашнакцутюн , за підсумками парламентських виборів 2012 року можуть залишитися за бортом парламенту. Виступаючи єдиною коаліцією, Республіканська партія Вірменії, партії Оринац Еркир і Процвітаюча Вірменії закріпили в нещодавно підписаному меморандумі намір зберегти або збільшити поточний вплив в парламенті країни. Очолюваний екс-президентом Вірменії Левоном Тер-Петросяном опозиційний блок АНК має усі шанси монополізувати парламентську нішу опозиції у Вірменії. Але це вдасться зробити тільки у тому випадку, якщо до виборів АНК зможе утримати своїх прибічників, збентежених конструктивністю цієї у минулому радикальної сили. Відмітно, що поза контекстом угоди влада-опозиція у Вірменії залишилися якраз сили, що виступають з радикальних і націоналістичних позицій, – Спадщина і АРФД. Саме фракція Спадщина є застрільником так і не ухвалених законопроектів про визнання Вірменією незалежності Нагірного Карабаху. У свою чергу АРФД внесла і вносить чималий внесок в торпедування діалогу Єревану з Туреччиною, вважаючи, що він будується за рахунок інтересів вірменського народу. Навпаки, провідний діалог з владою опозиційний АНК на останньому мітингу навіть не торкнувся карабахської проблеми. Конструктивні позиції ж лідера цього блоку Левона Тер-Петросяна по взаємовідносинах між Вірменією і Туреччиною загальновідомі. Таким чином, можна сказати, що радикали і націоналісти після виборів будуть практично ізольовані від парламенту країни, що відкриє прекрасну можливість для проведення в нім так званих Мадридських або базових принципів врегулювання карабахського конфлікту. А то, що останні незабаром можуть бути схвалені на вищому рівні і при міжнародному сприянні, показують підсумки зустрічі президентів Росії, Азербайджану і Вірменії в Сочі.
Вагому роль в активізації карабахського процесу на сьогодні виконують дві країни – Росія і Туреччина. Повний символізму і практичного змісту візит турецької делегації в Москву на чолі з прем’єр-міністром Реджепом Тайипом Эрдоганом продемонстрував рішучість Москви і Анкари скористатися своїм вирішальним словом в цьому регіоні. Очевидно, ні США, ні ЄС не будуть проти синхронної роботи цих двох країн і навіть спільної миротворчої операції в зоні конфлікту, оскільки вища мета – це не допустити відвертого і нікому не потрібного міжетнічного озброєного конфлікту в цьому критично важливому регіоні.
Проте довгострокові наслідки заспокоєння і розблокування Закавказзя(окрім російсько-грузинської межі) будуть неприємними для Москви. Не можна не помітити, що паралельно із зусиллями із заспокоєння сторін карабахського конфлікту, розгортається стратегічний проект Південний енергетичний коридор , який зв’яже газопроводом Туркменію з Туреччиною і ЄС. І розв’яже руки Заходу для залучення до Південного коридору енергоресурсів Казахстану і Узбекистану.
Безпека енергетичного коридору Середня Азія – Закавказзя – Європа і військового коридору США – Європа – Середня Азія – Афганістан вимагає від Заходу дуже умілого балансування ризиків і комплексу дій з недопущення зростання інтенсивності загроз. Короткостроковий інтерес Росії в цьому процесі очевидний – відносний спокій на межах. Але така ж очевидна і втрата стратегічного контролю і впливу в суміжних регіонах в довгостроковій перспективі. І дозрівання нового фронту загроз – вже на Північному Кавказі і в Поволжі. І якщо інспірована США нова коаліція влади – суспільства у Вірменії наближає врегулювання нагорно-карабахського конфлікту ціною відмови від ідеї незалежності Карабаху, то можна бути абсолютно упевненим: нові Карабахи знову приходять в Росію. Чого і слід було чекати, починаючи перезавантаження .
Що може захистити перезавантажену Москву від такого сценарію? На жаль, схоже, вже не її власний політичний клас, а тільки її самовпевнені і егоїстичні сусіди, в здоровій або параноїдальній конкуренції з Росією за споживання і доставку енергоресурсів, готові боротися не лише проти інтересів Росії, але навіть проти експансії США в пострадянському просторі і самій пострадянській географії. Йдеться про наростаючий прямий енергетичний контроль Китаю(як видатного споживача і інвестора) над ресурсною системою Казахстану, Узбекистану і Туркменії, про ринковий і комунікаційний контроль Китаю над Киргизією і Таджикистаном. Йдеться і про мужність відчаю, з яким Україна входить в новий газовий конфлікт з Росією, щоб відстояти залишки контролю над газовим транзитом з Росії на захід, який йому ще дає майже мертва газова труба. Заради цього безперспективного шантажу Україна вже завтра буде готова вигнати російський Чорноморський флот з Криму, розпалити там же кримсько-татарський автономізм і знищити, в союзі зі своїми заклятими ворогами в Румунії і Молдавії, проти своїх життєвих інтересів, останню опору Росії в Придністров’ї, яку, втім, в Москві(у згоді з Берліном) вже і не знають, як безболезненней здати. Схоже ще одне покоління української влади занадто серйозно сприйняло намальовану їй Бжезинским долю моджахеда, головна мета якого – не наповнення сучасної сталінської території України власним сенсом, а принесення її в жертву справі знищення Росії, нехай навіть якщо ціною цього буде руйнування України на угорське Закарпаття, румунську Буковину, бандерівську Галіцію і турецький анклав в Криму.
Китай мимоволі допоможе Росії в Середній Азії урівноважити Північну(по відношенню до Афганістану) оборонну мережу США і НАТО, не даючи їй обернутися ще далі на північ. А Україна, плодячи новий конфлікт, лише мимоволі зміцнить російсько-германські енергетичні альтернативи – газові Південний потік і Північний потік (у загальній логіці з нафтовим проектом БТС-2).
Для того, щоб нейтралізувати ці енергетичні альтернативи Росії і Німеччини, США знадобиться ще одне перезавантаження . А нейтралізувати експансію Китаю в колишній радянській Середній Азії не допоможе вже нічого. Навіть ритуальна жертва Росією, що розчленовується надвоє по лінії Волги і Північного Кавказу.