,
Ви Знаходитеся: Головна > Погляд з середини > Олександр Каревин : Мала Русь або Україна?

Олександр Каревин : Мала Русь або Україна?

олександр каревин : мала русь або україна?

Київський історик і публіцист Олександр Каревин.

Український тижневик 2000 опублікував статтю відомого київського історика і публіциста Олександра Каревина. Нижче з дозволу автора наводиться її повний текст з відновленою авторською назвою Мала Русь або Україна ?

* * *

Хоча ворожою долею

І були ми розлучені

Але все таки ми народ єдиний

Єдиній матері сини.

Федір Тютчев

***

Великорос, малорус, білорус – це усе одне.

Федір Достоєвський

* * *

Напевно, треба обумовити відразу: найменування Мала Русь не містить в собі нічого образливого. Навіть навпаки. Ця назва означає Русь первинну, територію первинного мешкання східнослов’янських племен. Уперше найменування Мала Русь і Велика Русь зустрічаються в датованих ХIV ст. актах Константинопольської патріархії. Вживалися ці географічні терміни по аналогії з назвами Мала Греція – місцевість, де зародилася грецька цивілізація, – і Велика Греція – землі, на які греки розселилися пізніше. У історичній географії відомі також Мала і Велика Вірменія, Мала і Велика Польща і т. п.

Малою Руссю звали свою країну галицько-волинські князі, київські митрополити, козацькі гетьмани. Здавалося б, цією назвою треба гордитися. Проте дуже багато хто в сучасній Україні старанно відхрещується від нього. І справа тут не лише в дрімучому неуцтві, хоча незнання власної національної історії(зрозуміло, історії справжній, а не міфологізованою) – явище у нас дуже поширене. Самим своїм ім’ям Мала Русь(Малоросія) підкреслює спільність походження, історична єдність з Великою Руссю(Великороссией). Це якраз і не подобається нашим професійним патриотам - русофобам.

Насправді, спробуйте де-небудь в Кракові або Варшаві заявити, що корінне населення Малої Польщі і корінне населення Великої Польщі – дві різні національності. Думаю, вас за таке піднімуть на сміх. Національна єдність двох історичних областей Польщі – факт неспростовний. Ну а з Руссю хіба не так?

Як відомо, основи формування більшості нині існуючих європейських етносів закладені в середні віки. Якщо подивимося на карту середньовічної Європи, то виявимо там Францію і Німеччину, Польщу і Чехію, Сербію і Болгарію, Англію і Угорщину, Данію, Швецію, Норвегію… У усіх цих державах йшло формування самостійних народностей. У Франції – французькій, в Німеччині – німецькій, в Польщі – польській і т. д.

Згодом багато хто з перерахованих країн пережив період феодальної роздробленості, довготривалу іноземну окупацію частини, а то і усій території. Вони на століття виявлялися розділеними новими межами, піддавалися різним культурно-мовним впливам. Наприклад, регіони Німеччини і Італії розвивалися окремо аж до другої половини ХIХ ст. В результаті – жителі Нижньої і Верхньої Німеччини, як і жителі півночі і півдня Італії, істотно відрізнялися один від одного. Але до розчленовування відповідних етносів це не привело. Німці всюди залишалися німцями, італійці – італійцями.

Можна навести подібні приклади і з історії інших націй. Розташована на сході середньовічної Європи країна, відома нам як Київська Русь, виключенням в цьому відношенні не була. Тут теж сформувалася єдина народність(радянські історики іменували її староруською). Доказу того, що ця народність – не міф, є в літописах, автори яких сприймали російські племена(полян, мешканців півночі, кривичів, вятичей та ін.) як щось етнічно ціле і протиставляли іншим етнічним спільностям.

Існував і єдиний, лише з незначними обласними особливостями, російська розмовна мова. Галичанин, що приїхав в Новгород, або на Волинь рязанец перекладачів не потребували. Літопис наводить безліч прикладів, коли на вічових зборах Новгорода і його передмість виступали київські посли і князі, а до киян зверталися з промовою представники Новгорода, Суздаля, Смоленська , – відмічає відомий український історик Петро Толочко.

Російська народність зберігала свою цілісність і після розпаду Русі на частини. Російські князі затівали усобиці між собою, воювали, але все одно залишалися росіянами. Російські літописці засмучувалися про розкол Російської землі, яка, проте, в їх уявленні не переставала бути російською. Пізніше південно-західна частина колишньої Київської держави потрапила під польсько-литовське панування, а північно-східна об’єдналася навколо Москви. Між ними проліг державний кордон. Але по обидві її сторони була жива пам’ять про російську єдність. У літописах Південно-західної(польсько-литовською) Русі – Москва, Твер, Новгород, а в літописах Русі Північно-східної(московською) – Київ, Чернігів, Полоцьк – іменуються російськими містами. Єдиним російським народом називає корінних мешканців двох частин Русі, наприклад, автор Густинской літопису, складеному в першій половині ХVII ст. в Густинском монастирі біля Прилук. Історично єдиною, хай і що знаходиться під владою різних государів, з’являється Русь і в описах зарубіжних мандрівників, дипломатів, учених – Матвія Меховского, Сигизмунда Гербенштейна, Олександра Гваньини, Пьера Шевалье і багатьох-багатьох інших.

Одними спогадами русичі не обмежувалися. І не даремно в ХV ст. польський король і великий князь литовський Казимир IV тривожився, констатуючи тяжіння населення російських областей своєї держави до Московського великого князівства. Через два століття занепокоєння про те ж висловив, виступаючи в сеймі, інший польський король – Ян Казимир.

Починаючи з 1620-х років наполегливо додавали зусилля до возз’єднання малоросійських і білоруських земель з Російською(Московським) державою православні ієрархи Південно-західної Русі на чолі з київським митрополитом Иовом Борецким і що змінив його потім на митрополичьей кафедрі Ісайєю Копинским. До того ж прагнули малоросійські козаки. Гетьман Петро Сагайдачний, що намагався спочатку сприяти об’єднанню Русі через підтримку кандидатури на московський престол польського короля Владислава, незабаром усвідомив помилковість орієнтації на чужоземців. У 1620 р. він направив посольство в Москву з проханням про підданство козаків паную.

Войовнича церква, що втілюється стійким міщанством і благочестивим духовенством, з одного боку, і войовничі захисники християнського світу від магометан – з іншою, мало звертаючи уваги один на одного, йшли паралельними дорогами до однієї і тієї ж мети – до відновлення російського суспільства з убогих залишків, до відновлення народу росіянина шляхом самосвідомості, до возз’єднання Русі, отрозненной і зведеною до зборів панських волостей, з тією стародавньою Руссю, яка утворила з сам державу і по справедливість називається великий , що боролася іншим способом, – відмічає Пантелеймон Кулиш.

Вікова мрія українського народу про возз’єднання з Росією, реалізована в рішенні Переяславської Ради, зовсім не була вигадкою компартійних пропагандистів, як модно стверджувати сьогодні. Тоді, в XVII ст., прагнення до єдності Русі дійсно було всенародним. Досить вказати на захват, з яким в малоросійських селах і містах зустрічали царських посланців, що їхали на Раду. Зустрічали усі: козаки, духовенство, міщани, селяни.

Та і потім, хіба малоруси не відстоювали ідею спільноруської єдності? Після злощасної Конотопської битви великороські війська відступили з меж Малої Русі, тільки в Києві тримався ще невеликий гарнізон. Але народ підняв повстання проти гетьмана-зрадника Івана Виговського, що намагався знову відокремити малоросійські землі від Великороссии. Виговського повалили, і повсталі направили послів до царських воєвод з проханням повернутися. Те ж саме сталося через рік, після зради нового гетьмана – Юрія Хмельницького.

Зв’язок України з Москвою був не зовнішній, не державний, а внутрішня, народна, – писав Микола Костомаров. – Народ знищив спроби своїх вождів, що робили замах відшукати йому іншу долю, окрім єдності з Московією. Переберіть усі пісні південно-російського народу, усі його віддання, прислів’я – немає тіні невдоволення з’єднанням з Московією, немає зародка прагнення до відкладення .

Цей внутрішній, народний зв’язок між двома частинами одного цілого проявлявся багаторазово. Навіть запорізька вольниця, що постійно бунтує проти всякої влади, підтримувала єдність Русі. Дмитро Яворницкий у своїй тритомній Історії запорізьких козаків помічав: Уся історія Малої Росії працювала на з’єднання з Великою і загалом уся проста маса тягнула до московського царя. Особливо це видно з усієї історії Запоріжжя : як ні вороже виступали запорожці проти російського уряду, коли піднімалося питання про захист козацьких вільностей від посягання з боку Москви, як ні строго берегли вони заповітні, чисто народні ідеали своїх предків; але все таки і при усьому цьому маса запорізького війська хотіла залишатися за Росією . І далі: Запорожці… сповідуючи православну віру і вважаючи себе одним народом з великороським, тягнулися до російського царя і в нім бачили запоруку історичного буття свого .

Прагнула до російського царя і Правобережна Малоросія, чиє возз’єднання з Великороссией затягнулося майже на півтора століття. Цілими містами і селами переселялися жителі Правобережжя в Російську державу. Переселялися, незважаючи на заборони і загрози польської влади. Незважаючи на перешкоди і репресії. Попри те, що гетьман Петро Дорошенко(ще одна неоднозначна фігура в нашій історії) наказав перехоплювати переселенців і віддавати їх в рабство кримському ханові.

Під гаслом возз’єднання з Росією відбувалися в Правобережній Малоросії повстання Василя Дрозда, Семена Палия, гайдамацкое рух, інші масові народні виступи. Досі маловідомим залишається той факт, що під час знаменитої Колиивщини повстанці ратували за прийняття російського підданства. При узятті Умані Іван Гонта наказав підняти корогву з вишитим на ній портретом Катерини II.

Видатний український історик(до речі, затятий українофіл) Орест Левицкий, що спеціалізувався на історії Правобережжя, вимушений був визнати загальне прагнення маси народу звільнитися з-під влади поляків і знову підкорятися московському цареві .

Прагнення це утілилося в життя лише у кінці ХVIII ст., після розділів Польщі. Під іноземним(тепер уже не польським, а австрійським) ярмом залишилися лише найзахідніші землі історичної Русі – Галіція, Буковина, Закарпаття. Але і там панували об’єднувальні настрої. Свідоцтво про це залишив, зокрема, видатний російський письменник Всеволод Крестовский(малорус за походженням), що служив у кінці 1880-х років в пограничній варті і що вивчав положення в Галіції і Буковині.

Закордонние селяни, – ділився спостереженнями Крестовский, – приходячи іноді до нас, з великою участю і інтересом розпитують, що робиться у нас в Росії, і царя називають нашим , тобто своїм царем. Коли ж їм нагадують, що у них є свій цесар, у Відні, вони, посміхаючись, відповідають, що це так тільки доки, до часу, а що істинний цар їх сидить в Росії, в Москві. Чудово, що про Петербург ніхто з них ніколи не поминає, як точно б вони і не знають про його існування, але Київ і Москву знають рішуче все і вважають останню своєю істинною столицею .

Приблизно в той же час видатний діяч українського руху Михайло Драгоманов, описуючи громадські настрої угрорусов(закарпатців), на перше місце поставив мріяння про те, щоб нас забрала Росія . Пізніше, в Першу світову війну, такі мріяння проявилися повною мірою. Симпатії корінного населення Галіції, Буковини, Закарпаття цілком і повністю були на стороні російської армії, про що є безліч свідчень.

На початок ХХ ст. ці науки(історії, етнографії, філології, етнопсихології) вказували: малоруси і великороси – єдина нація, відмінностей між ними менше, ніж між згадуваними вже як приклад німцями і італійцями з різних регіонів вказаних країн. Це визнавали у тому числі і діячі українського руху. Німець південний важче розуміє німця північного, чим малорос москаля , – погоджувався, наприклад, Вацлав(В’ячеслав) Ліпінський.

Очевидною була і культурна єдність Малої і Великої Русі. Усупереч запевненням українських національно свідомих діячів, російська культура була не виключно великороською, а спільноруській, загальній для усіх частин Русі. Внесок малорусов у розвиток російської культури і мови величезний. Тому, природно, ці культуру і мову вони вважали своїми не у меншій мірі, чим великороськими.

Ну а що ж з назвою Україна ? Слово це, що означало околицю, довгий час нічого спільного з національним ім’ям не мало. Щоб не бути звинуваченим в шовінізмі , пошлюся тут на Михайла Грушевського. Краї поднепровские, – відмічав він, описуючи козацький період нашої історії, – прозивалися тоді Україною, оскільки лежали вже на краю держави і за нею починалися дикі степи .

Ще примечательнее визнання Н. Костомарова : В народній мові слова Українська земля і Украйна не набули значення вітчизни південно-російського народу, – підкреслював історик. – Украйною називалася частина Київської і Подільської губерній, називалася Харківська і частина Воронежської, а в Московській державі украйною або украинними землями називалися взагалі південні пограничні краї. Украйна означала, потім, взагалі всяку околицю. Ні у Малоросії, ні у Великороссии це слово не мало етнографічного сенсу, а мало тільки географічний .

Перший раз слово Україна трапляється в Ипатьевской літопису під 1187 роком в повідомленні про смерть князя пограничного Переяславського князівства Володимира Глібовича, про нього ж украина багато постона . Вказуючи на процитовану згадку як на доказ старовини найменування Україна , автори національно свідомій орієнтації старанно обходять стороною особу самого Володимира Глібовича. Адже цей князь – син того самого переяславского князя Гліба Юрійовича, якого його старший брат Андрій Боголюбский після відомого погрому Києва в 1169 р. поставив правити в розореному місті. З переходом Гліба Юрійовича на київське князювання в Переяславі йому наслідував Володимир Глібович.

Як бачимо, зробити з останнього національно свідомого українця украй проблематично. Історія не знала українців ще довго. Корінні жителі нашої країни у минулому називалися росіянами, рускими, руськими, русьскими, русинами, русами, русичами, а пізніше ще і малорусами, малоросами, південнорусами. Ті ж найменування, окрім, звичайно, трьох останніх, вживалися і при позначенні основного населення Північно-східної Русі.

Іноземні автори використали іноді ще і назва московіти , причому застосовували його відносно населення і північно-східних, і південно-західних росіян земель. Так, журнал Голландський Меркурій у березні 1656 р. опублікував статтю про Лемберге(Львові), де стверджувалося, що живуть в цьому місті поляки, євреї, вірмени і московіти. Антонио Поссевино, дипломат, що знаходився на службі у римського папи, в творі Московія повідомляв, що Руссия прийняла християнську віру 500 років тому при князеві Московії Володимирі . На карті Герарда де Йоді(1593 р.) територія нинішньої Лівобережної України позначена як Московія, а землі на північний схід від неї – як Руссия. На карті Турецької імперії в атласі Герарда Меркатора(1628 р.) Московією називається усе Північне Причорномор’я від Дністра і далі на схід. Турецький мандрівник Эвлия Челеби згадує про пятьдесяти белоликих московських красунях, узятих з гір фортеці Київ в Московській землі і відправлених кримським ханом в подарунок турецькому сановникові Мелеку Ахмед-паші. І так далі.

Українці ж не були відомі навіть Тарасу Шевченку. Ні у поезії, ні в прозі, ні в листах, ні в Щоденнику , ні в якихось записах Тараса Григоровича такого найменування немає. Тобто саме слово в ті часи існувало, але не в якості позначення національності. У народній мові, – свідчить все той же Костомаров, – слово українець не вживалося і не вживається в сенсі народу; воно означає тільки мешканця краю : будь він поляк, іудей – все одно: він українець, якщо живе в Украйне; все одно, як, наприклад, казанец або саратовец означає жителя Казані або Саратова .

Написано це було в 1874 р. Напевно, доречно привести ще одне свідоцтво. Належить воно Володимиру Винниченко. Українці , – говорив він в жовтні 1918 р., виступаючи на відкритті Українського університету в Києві, – досі було невідоме слово, і тепер воно ще не пройшло в усі шари суспільства .

З кінця ХIХ ст. діячі українського руху ретельно просували термін українці в значенні нового національного імені. Проте усі їх зусилля залишалися марними. Прижилася ця назва вже при радянській владі. Так стали офіційно називати представників малоросійської гілки російської нації. Найменування росіяни зберегли тільки за великоросами.

Втім, за радянських часів, коли пропагувалася теза про три братські народи (братських, але різних!), великороси, українці і білоруси повністю ще не протиставлялися одні іншим. Признавалося, що усі вони походили з одного кореня, вийшли з однієї колиски – Київської Русі. Тепер же і братерство трьох народів намагаються поставити під сумнів.

Між тим, як би не називалася наша країна – вона, разом з Росією і Білорусією, залишається частиною історичної Русі. І любов до цієї однієї частини не повинна виключати любові до цілого. Національний організм тут схожий з організмом людським. Не можна в людині любити, скажімо, ліву руку і не любити усе інше(чи навпаки: любити все, окрім лівої руки). Так само не можна по-справжньому любити Україну і при цьому ненавидіти Росію, не можна бути справжнім російським патріотом і одночасно випробовувати пекучу неприязнь до хохлів .

Так, сьогодні Україна і Росія – різні країни. Майбутнє покаже, як повинні будуватися стосунки між ними. Може, так, як будуються взаємовідносини між двома німецькими державами – Німеччиною і Австрією. Чи між двома грецькими – Грецією і Кіпром. А, можливо, по-іншому. Міждержавні відносини – це політика. Але ж на політиці не зійшлося клином світло. У нас загальне походження. Загальна значною мірою історія. Загальна, знову ж таки, значною мірою, культура. Спільна(подобається це комусь або ні) російська мова, яка для більшості українців(малорусов) такої ж рідної, як і для великоросів.

Можна погодитися з Леонідом Кучмою, що Україна – не Росія. Це дійсно так: Україна – не Росія, Баварія – не Пруссія, Прованс – не Іль-де-Франс, а Калабрія – не П’ємонт. Але… І Баварія, і Пруссія – це Німеччина. І Прованс, і Іль-де-Франс – це Франція. І Калабрія, і П’ємонт – це Італія. І Україна, і Росія – це Русь. І про це нам варто пам’ятати.

Прислухайтесь :)

Теги: , ,

Без зайвих коментарів.