Як говориться Вам - наші вітання !!!
Тут без сумніву - знайдете дуже багато цікавого.
Віктор Ольжич : Хто створює міжнаціональну ворожнечу в Литві?
У Литві були створені передумови для створення сильного литовського народу
Литва завжди була прикладом того, як треба вирішувати національні проблеми. Її завжди – навіть в Росії – ставили в приклад Латвії і Естонії, де національні меншини почували себе скривдженими і, відповідно, зовсім не по-дружньому були і залишаються налагодженими до корінних націй. Коли глава литовського МЗС заявляв нещодавно, що в Литві немає жодних національних проблем, то, за великим рахунком, з ним можна було погодитися. Проблеми і свої турботи, інтереси у нацменшостей Литви були, було і певне невдоволення деякими речами(скажімо, закриттям деяких російських шкіл з причини кількості учнів, що зменшилася) – і проте, за великим рахунком, якщо порівнювати з мірою конфліктності між націями в західних державах(араби у Франції, турки в Німеччині), в тих же Латвії і Естонії, то насправді можна було говорити про низький рівень незадоволення і конфліктності між націями. Благо, масової еміграції в Литву не спостерігається(араби, темношкірі сюди не поспішають), а нацменшості є не приїжджими , а що прожили тут десятки років і що навіть народилися на литовській землі. Людей об’єднує загальна за великим рахунком культура, віра(усі християни – і литовці, і росіяни, і поляки), звичаї. Не потрібно також скидати з рахунків, що усі ці люди півстоліття були деяким радянським народом .
Отже, психологія і культурні установки у народу Литви – загальні, попри те, що у когось батьки литовці, у когось поляки, у когось росіяни, а у когось належать до різних національностей(немало сімей, де лише один з батьків литовець за походженням). Після розпаду СРСР Литва єдина з країн Прибалтики здійснила нульовий варіант надання громадянства : усі жителі Литви, прописані на території країни, на момент проголошення незалежності отримали громадянство Литовської республіки, незалежно від крові , від походження. Це було гуманно і розумно. Була також збережена система національних шкіл – російські і польські школи ніхто чіпати не став і надав цим двом найбільшим національним меншинам можливість навчати своїх дітей на рідній їм мові. Іншими словами – були створені усі передумови для створення литовського народу в західному сенсі: як ми розуміємо сьогодні американський, французький, швейцарський народи. Тобто громадяни невеликої європейської країни, члена ЄС і НАТО, зберігаючі свої національні витоки, але що формують ідентичність верхнього поверху за ознакою загального громадянства – і що відповідно є патріотами своєї країни на наднаціональному рівні(у цьому сенсі ми могли б говорити про литовський народ , який включає і литовців, і росіян, і поляків, і представників усіх інших національностей, що населяють країну). І тоді саме поняття нацменшості стає анахронізмом – як, скажімо, сьогодні у Франції нікому в голову не прийде називати нацменшістю росіянина, який має французьке громадянство.
Ці думки підтверджуються і фактом активної участі нацменшостей у боротьбі за незалежність Литви : в тривожні дні 1990-1991 рр. у Сейму, що перетворився на фортецю, розвівалися прапори мало не усіх сусідніх республік. І цих людей, нелитовцев по крові, ніхто сюди силою не заганяв – вони прийшли підтримати незалежність за велінням серця. Залишилося зовсім небагато – створювати, закутуючи особливою турботою і увагою нацменшості, почуття єдиного народу, народу громадян Литви, які сприймають країну як свій загальний дім і докладатимуть зусиль для поліпшення життя в нім. При такій політиці немає сумніву, що поляки, росіяни, євреї, цигани і інші народи Литви випробовували б комфортний стан і навряд чи акцентували увагу на своїх коренях, а тим більше не протиставляли б їх кореням литовської нації, бо, зберігаючи свою ідентичність, свою мову і культуру, вони в той же час почували б себе громадянами Литви і гордилися б приналежністю до литовського народу в широкому, цивільному розумінні цього слова.
Слів немає, завжди в кожній нацменшості будуть люди і були люди, що не бажають вливатися ні в які ширші спільності, а що живляться за рахунок власного націоналізму. Але давайте домовимося: націоналізм, з одного боку, є природним почуттям збереження кожного народу, а з іншого боку – він у різних народів в різній ситуації перебуває на різній стадії існування і прояву. Це як людський організм, в якому постійні повно небезпечних мікробів, але зовсім не обов’язково ці мікроби розмножуються в такій кількості, що у людини починається запальний процес і він валиться з ніг з великою температурою.
Проте існують способи і обставини, коли у народів можна загострити національне почуття і викликати почуття ворожості, а атмосферу в країні зробити хворобливою і ненормальною. Тоді прощай почуття згоди і доброзичливості, прощай надії на світ в державі і на вироблення почуття гордості за свою країну у усіх її жителів. Прощай ідея згуртованого народу – і. здрастуй реальність роз’єднаних груп населення, яким нічого не залишається, як почати обкопуватися, озброївшись ненавистю, кожен у своєму куточку.
Це те, що ми сьогодні маємо в Литві.
Крах надій на створення європейського народу і праву безвихідь
Проблема таких країн, як Литва, полягає в тому, що тут на вищому рівні відсутнє розуміння того, як створювати громадянське суспільство, народ в широкому, європейському розумінні цього слова : тому що відсутній сам проект такого створення(до речі, схожі проблеми – хоча і на іншому рівні – випробовують і в Росії з концепцією російського народу ). Не можна не помітити, що у тих, що перебувають сьогодні при владі литовських правих є тільки один проект – прикриваючись словами про демократію і рівні права, створити мононаціональну державу з правлячою корінною нацією , яка нав’яже нацменшостям і взагалі меншинам своє розуміння прав і свої правила гри. Усі дії литовської влади останнього часу підтверджують таке припущення – і саме їм без зусиль пояснюються.
Прихований литовський націоналізм, дорвавшись до влади, послідовно здійснює свої цілі. При цьому шкодячи самим же литовцям, самій країні – але така вже властивість гіршого штибу націоналізму : рухатися на некерованих почуттях, усупереч логіці і здоровому глузду. Заражений цим націоналізмом правий менталітет нездатний зрозуміти, що нічого хорошого з цього для самої нації не вийде, а буде нанесений їй і країні в цілому непоправна шкода(як у плані міжнародного іміджу, так і в плані відсутності згоди в суспільстві), тоді як вигоди, якщо такі і є, не йдуть ні в яке порівняння з втратами.
Правий менталітет виходить з деяких теоретичних передумов(диктованих, у свою чергу, націоналістичними амбіціями) і їх здійснює, хоча обставини і інтереси тієї ж нації цього зовсім не вимагають.
Ще п’ять років тому стосунки Литви і Польщі можна було характеризувати як велику дружбу двох стратегічних партнерів. Сьогодні міжнародні експерти констатують, що це одні з самих ворожих стосунків між членами ЄС, стосунки порівнюються з холодною війною . Що ж сталося? Каменем спотикання стали литовські поляки, що мешкають компактно у Вільнюсі і особливо навколо нього з довоєнних часів, коли Вільнюс належав Польщі.
Варшава просила і просить дозволити місцевим полякам дві речі: не олитовливать їх прізвища в паспортах і дозволити написання маленькими буквами поряд з великими литовськими назва селищ і вулиць, в яких і на яких вони мешкають. Багато це або мало – для збереження тих же або схожих теплих стосунків з країною, яка для Вільнюса, по його визнанню, була найважливішим стратегічним партнером ?
Та це просто дрібниця! І про це в один голос говорять усі розсудливі литовські політологи. Нехай поляки пишуть свої w на місці, де зараз у них в прізвищах стоїть литовське v . І нехай назви на польській мові поряд з литовським будуть на покажчиках селищ і вулиць. Що станеться? Та нічого. Зате будуть збережені хороші і взагалі людські стосунки з великою сусідньою країною, партнером по ЄС і НАТО, від якої Литва – і тут повинні були б набути чинності простий здоровий глузд і політична мудрість – залежить у величезній мірі. Досить сказати, що Польща географічно відрізує Литву від Євросоюзу і усього Шенгенського простору. Увесь зв’язок з ЄС може проходити для Литви тільки через територію цієї країни. У Литви адже сьогодні немає ні автостради, ні залізниці, які б зв’язували безпосередньо Вільнюс з Берліном і з Парижем. І усе це треба будувати тільки через територію Польщі. Як і високовольтні електролінії, газові і нафтопроводи, інші комунікації, які можуть зв’язати Литву з Євросоюзом і забезпечити їй справжню, а не тільки політичну інтеграцію в ЄС. Тому що сьогодні Литва – це справжнісінький острів , відрізаний в силу географічного положення і історичних обставин від ЄС, до якого вона номінально належить.
Є усі ці міркування у політиків з правою півкулею ? Навряд чи. У них є тільки тупа упертість націоналіста, який поставив вище за стратегічні для своєї країни цілі малозначний момент написання тієї або іншої букви в паспорті або другої назви вулиці, зробивши з цього принцип. Нехай завтра взагалі розірвуться стосунки з Варшавою – зате не буде w в прізвищах литовських поляків! Доведемо полякам, що ми тут хазяї, а не вони. Не поступимося ні п’яді .
Ось схема мислення правої півкулі . Результат? По-перше, практично усі проекти з’єднання Литви з Євросоюзом – автостради, шляхи залізничного сполучення із Заходом, електролінії і тому подібне, на які вже і гроші ЄС виділені – як стояли, так і практично коштують на місці. На місці гонорових поляків, яким Вільнюс фактично оголосив війну з абсолютно нікчемного приводу, будь-хто, напевно, поступив також. По-друге – результатом цієї війни став тріумф Виборчої акції поляків Литви, яка в союзі з Російським Альянсом отримала вражаючі результати на лютневих муніципальних виборах. Ще ніколи поляки Литви так дружно не голосували за теж не позбавлених націоналізму польських політиків : в одному Вільнюському окрузі поляки узяли 19 з 27 місць. А в самому Вільнюсі завоювали(у коаліції з Російським Альянсом, що полягає, проте, в основному з поляків) друге місце, поступившись лише одним мандатом Коаліції Артураса Зуокаса, екс-мера Вільнюса(у поляків 11 мандатів, у зуоковцев 12). Вже гарантовано, що поляки управлятимуть Вільнюським округом, і є усі шанси, що вони створять правлячу коаліцію для спільного управління самим Вільнюсом. Консерватори в шоці – їх ідейний лідер Витаутас Ландсбергис звернувся до Зуокасу із закликом рятувати націю, поклавши на нього відповідальність за усю державу(фактично мається на увазі заклик до Зуокасу не йти в коаліцію з поляками – не підпустити їх до влади в столиці).
Отже, результати політики, що проводяться правою півкулею , в наявності: зворотні тому, чого чекали. До сказаного варто додати і ряд інших фактів : президент Польщі Лех Качиньски приїжджає з офіційним візитом у Вільнюс за два дні до своєї загибелі(це був останній зарубіжний візит польського керівника). У цей саме день Сейм Литви – спеціально зроблено? – вирішує питання про можливість написання прізвищ місцевих поляків із вживанням пари букв польського алфавіту. Прибувши в литовську столицю, Качиньски тут же отримує подарунок – Сейм забороняє таке написання, відмовляє проханню місцевих поляків і Варшави. Польща це сприймає як приниження і виклик : навіщо ж, принаймні, робити такі речі в день прибуття глави польської держави, який леліяв надії на розуміння національних почуттів поляків? Тим паче, що Качиньски був людиною саме правих поглядів і литовські праві вважали його важливим партнером у відстоюванні національних інтересів перед лицем Брюсселю, не раз президенти Адамкус і Качиньски виступали тут в одній зв’язці(а також і проти Росії).
Але для правої півкулі і це не аргумент – амбіції, бажання показати свою силу, пограти м’язами вище. Хай і Качиньски образиться(він і образився), хай і втратимо друга. Ось така мудрість.
Факт другий. Качиньски загинув, у Вільнюсі тут же вирішили – після такого сюрпризу загиблому президентові – перейменувати одну із столичних вулиць на вулицю Леха Качиньського. Справа благородна. Та ось тільки і тут литовський націоналізм вставив в справу поліпшення вже порядно зіпсованих подібною політикою стосунків палицю. А як писати назву вулиці – що робити з прізвищем загиблого президента? Потрібно і її олитовить – і це на фоні вже хворого питання з олитовливанием прізвищ польських поляків. Мерія Вільнюса – ні багато. ні мало – вирішила зробити з польського прізвища загиблого керівника литовську – Качинскас . Зрозуміло, що посол Польщі в Литві тут же виразив протест і сказав, що у такому разі не потрібне вулиці Качиньського взагалі. Не треба, так не треба – так і немає вулиці. А стосунки ще більше зіпсувалися.
Логіка правих і здоровий глузд
Річ у тому, що під таке своє абсолютно алогічне, завдаюче реальної шкоди країні мислення що мають владу литовські праві підводять нібито раціональне обгрунтування. Сплески некерованих націоналістичних амбіцій, які обслуговує дефектне національне я литовців(дефектне унаслідок нелегкої історичної долі литовської нації, що можна цілком зрозуміти), не можуть існувати без прикриття деякими логічними аргументами. Так розглянемо ці аргументи. Упершись відносно написання польських прізвищ, праві апелюють до наступної логіки: у такому разі треба і китайцям дозволити писати свої прізвища в паспортах з використанням ієрогліфів.
Як інакше, як відвертою демагогією, такий аргумент назвати? Хіба китайці просять про таку послугу литовську владу? Хіба вони такі чутливі до цього питання? Хіба вони жили на цій землі з діда-прадіда, народилися тут? Хіба взагалі є ще хоч один народ, для якого цього було б настільки важливо? Навіть російські Литви ніколи не просили дозволити їм писати свої прізвища кирилицею – давно змирилися з тим, що їх прізвища пишуться латинськими буквами(Іванова – Ivanova) і це, сміємо запевняти, навряд чи зачіпає їх національні корені. А поляків зачіпає – і до такої міри, що йдеться про чорну кішку, яка може пробігти, – і вже пробігла – між двома сусідніми державами. Чи так повинен литовський політик бути мудрим – або він має бути лише тупим націоналістом, який шкодитиме своїй державі, але не поступиться ні п’яді проклятим полякам .
Властивість правої півкулі в тому, що воно не здатне йти на необхідний компроміс на благо своєї нації і держави. Воно тупо йтиме за єдино йому доступною логікою , не дивлячись по сторонах і навіть не розуміючи, чому це інша сторона має бути невдоволена. Цей святий подив з приводу цілком зрозумілої реакції скривдженої цим політиком сторони – постійно демонструють литовські праві лідери, заявляючи, скажімо, що вони не розуміють , чому це литовських поляків і Варшаву повинно зачіпати олитовливание польських прізвищ. Та тому! Та тому що такий у поляків склад душі. Така реальність. Так що ж робити? Довести на цьому грунті, заради безглуздого принципу, стосунки з найважливішим стратегічним партнером мало не до розриву? Глава МЗС Польщі Радослав Сикорски вже присягнувся, що його ноги не буде у Вільнюсі. Варшава вже не прислала в січні поточного року жодного керівника держави на важливий для литовців трагічний ювілей – 20-річчя кривавих подій у Вільнюського телецентру. Ой як образилися литовські праві, як були шоковані : як так можна показати своє відношення, коли відзначають таку трагічну річницю. А як щодо відношення до тільки що загиблого польського президента, прізвище якого не посоромилися олитовливать? Себе не бачимо? У поляків свої рахунки.
Той же принцип обгрунтування національного апломбу, що розбурхався, нібито мало не міжнародною логікою, без урахування реальної обстановки, інтересів країни і реальних почуттів людей, демонструють литовські праві і в інших сферах. Відома відмова президента Валдаса Адамкуса ушанувати пам’ять загиблих у Великий Вітчизняній війні привів до того, що на довгі роки були заморожені литовсько-російські стосунки : і це з країною, яка є ще одним найважливішим стратегічним сусідом, – і про це не раз говорили самі литовські політики – Литви. З країною, без газу, нафти, а тепер ще і електроенергії якої – Литва просто не виживе фізично. Був сто один спосіб виразити в тій або іншій формі своє розуміння історії – підкресливши, що перемога над фашизмом означала для Литви також і початок репресій проти частини литовських громадян – але все-таки приїхати в Москву, в країну, для якої жертви в Другій світовій війні є святими : як це мудро зробила президент Латвії Вайра Вике-Фрейберга. Ні, треба було показати свої амбіції – ну і Росія показала. Адамкус потім публічно скаржився, що президент Росії Володимир Путін на самітах у верхах проходить повз нього не помічаючи. Правда це або ні, але Литва не без впливу Кремля мала і має чималі проблеми з Росією у сфері постачань нафти(нафтопровід Дружба закритий на ремонт ), імпорту продовольчої продукції в Росію, блокування литовських перевізників на литовсько-російській межі і так далі
За так званою принциповістю , вірністю ідеалам правих коштує не що інше, як рабство у національних міфів і відповідних пристрастей, бажання прикрити своє невміння упоратися з ситуацією і відсутність мудрості проводити реал-політик , без якої немислимий сучасний світ. Ідеали – це добре, але без тверезого бачення ситуації, холодного розрахунку сучасний світ давно перетворився б на арену відвертої і небезпечної боротьби. Хіба ми не пам’ятаємо принципових лідерів довоєнної пори, які заради своїх ідеалів угробили мільйони своїх і чужих людей? І хіба сьогодні ми не спостерігаємо те ж на прикладі принципових релігійних радикалів, раз у раз заради ідеалів тих, що оголошують священні війни своїм ворогам?
Не мали проблем – так придумаємо
Чи потрібні вороги Литві? Литві потрібний світ і якщо не друзі, то, принаймні, ділові партнери по сусідству. Незрозуміло, які ігри ведуть сьогодні литовські праві, але страждають від цих ігор прості литовці. Наполегливе і не до кінця зрозуміле протистояння Газпрому , який хочуть узяти переляком, нацькувавши на нього Брюссель, вже привело до того, що литовці, з їх зарплатами, платять за російський газ найвищу ціну в ЄС(деякі пенсіонери віддають за опалювання в зимовий час усю пенсію). Проте Вільнюс продовжує війну, збирається довести, що Газпром порушує договір, тоді як російський газовий монополіст факт такого порушення заперечує. Чим закінчиться боротьба з газовим гігантом? Невже перемогою? Права півкуля завжди в це вірить, але на ділі найчастіше буває зворотний результат, тому що немає реального бачення ситуації. Немає звички мислити розсудливо : хоч би поставити собі питання, а чому ж Латвія, Естонія, Фінляндія за тих же умов ніякої війни Газпрому не оголошують(газопровід не відбирають) – і отримують відповідно російський газ за цінами на порядок нижче, ніж його отримують литовські споживачі.
Нарешті, візьмемо останні приклади. 11 березня по центру Вільнюса марширувала тисяча литовських патріотів під гаслами Литва – литовцям !, За Литву, народ і расу !, Ми – брати білі !. Марш, який самі литовські ЗМІ назвали маршем неонацистів і расистів (бритоголові несли намальовані різновиди свастики і черепів), дозволили контролюючі мерію Вільнюса праві. Чого добилася права півкуля ? Того, що не на жарт перелякало усіх громадян Литви нелитовської крові ? Якщо влада дозволяє такі марші, не переслідує пропаганду вищої раси , то чия це влада? Яким чином можливо створити згуртований литовський народ з різних національностей при такій владі? 600 литовців, відомі представники литовської культури і науки, громадських діячів, серед яких немало лауреатів Національної премії, підписали різкий протест проти розгулу неонацизму в країні. Литовські ЗМІ, литовське суспільство – причому в межах корінної нації – розділилося: в інтернеті почалися нападки на литовських неонацистів, у відповідь послідували нападки і приниження національної гідності представників нацменшостей… Багато литовців пишуть: мені соромно, що я, литовець, живу в такій країні .
Питається, навіщо праві це зробили? Навіщо дозволили, незважаючи на попередження ряду громадських організацій, яким було відомо, під якими гаслами патріоти в день відродження незалежності маршируватимуть по центральних вулицях столиці? Чого вони добилися – самі розпалили національний розбрат в суспільстві. І ніхто з цих політиків не збирається запитувати. Зате довели дещо – задовольнили деякі національні комплекси, як у справі із забороною на букву w для поляків. І знову ж таки прикриваються демагогією, що литовські патріоти мають право виражати свої почуття( Литва – литовцям !) в умовах демократії. Цікаво, як написав один литовський політолог, дозволили б вони йому провести хід по тих же вулицях під гаслом Литва – євреям ! чи Литва – росіянином !? Представимо на мить собі низку таких ходів і ми зрозуміємо, куди, в яку прірву штовхають суспільство праві. Які почуття у тих, що жили досі мирно поруч один з одним національностей(а такі міста як Вільнюс – інтернаціональні) роздувають. (Чи не в ім’я мобілізації литовського електорату перед лицем власної катастрофи: згідно з опитуваннями, їх партія балансує на межі п’ятивідсоткового проходження в Сейм?).
Не встигли расистські гасла вщухнути, як Сейм прийняв поправки до Закону про просвіту, якими у черговий раз завдав серйозного удару по чутливих зонах національної злагоди в суспільстві. І знову та ж декларативна логіка правих, нібито реабілітовуюча їх дії. Так, в Литві так склалося, що є національні польські і російські школи, в яких викладання йде на рідних мовах. Державна литовська мова і література упродовж усього курсу навчання в школі викладаються на литовському і в такій кількості, що випускники цих шкіл без проблем і найчастіше без акценту говорять на держмові, вступають до литовських університетів, немає ніяких мовних бар’єрів при пристрої на роботу(швидше є у литовців, від яких вимагають нерідко знання росіянина).
Так в чому проблема? Праві задумали і здійснили давній принциповий постулат – змусити учнів національних шкіл і інші предмети вивчати на литовському, а не на рідній мові: історію, географію Литви, теми, що стосуються знайомства з навколишнім світом, основи громадянськості. Навіщо? Мало проблем? В умовах жорстокої економічної кризи, від якої стогнуть в однаковій мірі як громадяни литовської , так і нелитовській крові? Треба. Тому що. Тому що так диктує праву півкулю . Виправдання своїх дій правими просте: повна демагогія. Не можу зрозуміти, як може погіршити стосунки закон, який збільшує можливості отримання знань, володіння великою кількістю мов. Знання мов – цей скарб, тому для мене абсолютно незрозуміло твердження, що це погіршить наші стосунки (прем’єр Кубилюс).
Демагогія, тому що державною мовою і так усі випускники володіють, а переклад вже з 1 вересня поточного року викладання цілого ряду предметів на литовський – нічого для знання мови не дасть, оскільки просто учителів, для яких литовський нерідний, перенавчатимуть говорити те ж на литовському(у збіднілого, такого, що відібрав у пенсіонерів частину пенсії, а у держслужбовців частина зарплат, держави на подібне перенавчання і великі гроші раптом знайшлися).
Але логіка правої півкулі йде далі: ні-ні і проривається кінцева мета – а чому взагалі в Литві мають бути якісь національні школи на мовах нацменшостей? Хіба вони є в якій-небудь Франції? Можна ще навести приклад довоєнної Німеччини. Все та ж історія: існують реальні традиції, реальна ситуація – завжди в Литві були національні школи, з викладанням на рідній мові. Навіть у СРСР. У польських школах вивчали і російську мову, як сьогодні литовський – але нікому і в голову не приходило російською мовою викладати інші предмети. Та що польські школи – візьмемо литовські. Хіба в СРСР в литовських школах хто-небудь примушував викладати російською мовою, який фактично був державним, інші предмети?
Права півкуля не бачить перед собою реальних людей, їх почуття, не зважає на них, з наслідками дій для країни і суспільства : у нього є схема, за якою ховається справжнісінький некерований національний апломб, і воно цю схему здійснює. При цьому досягає результатів, протилежних очікуваним. Цілком очевидно, що метою такого олитовливания національних шкіл є, як це називають праві, інтеграція всяких там поляків, росіян – мовляв, ним простіше почуватиме себе єдиним цілим. Чи ой. Судячи з бурхливих реакцій в середовищі поляків і росіян(поправки до вищезгаданого закону називають прямо асиміляцією ) – все якраз навпаки. Оскільки з-під палиці почуття єдиного співтовариства, єдиного, в широкому розумінні, народу, об’єднаного не лише загальною землею проживання, але і інтересом загального матеріального і духовного процвітання, не народиться. Воно може народитися тільки з серця. Але якраз на серце людини правий політик не зважає. Уму незбагненно, що сказав прем’єр Кубилюс на питання журналіста про те, що литовська мова вводиться насильно : Коли я тільки пішов в перший клас, мені теж здавалося, що мене примушують вчитися .
Тобто – наказали і виконуй. Так говорять з власним народом? Між іншим, ця манера не бачити дерев за лісом, людей за цифрами і тупими, намальованими в кабінетах схемами, давно відмічена литовськими політологами, проявляє себе у відношенні не лише громадян нелитовської крові , а і громадян литовської крові. Чого варті одні лише нічні реформи , які згодом уряд вимушений був послідовно одну за іншою відміняти. Прем’єр Кубилюс знаходиться на останньому місці в рейтингу, який фактично дорівнює нулю : його діяльність схвалюють близько 6-5%, а не схвалюють більше 80%.
А найгірше, що рішення влади відбувається без щонайменшого попереднього узгодження з тими, кого так звані реформи прямо торкаються. Якби такі узгодження були, то в поправки до Закону про просвіту не був би внесений зухвалий пункт про введення з 2013 р. єдиного державного екзамена з литовської мови. Досі ті, для кого литовська мова не рідна, складали випускний іспит за дещо заниженими критеріями, ніж ті, хто його увібрав з молоком матері. І хіба це не гуманно і не логічно? Але тепер і той, хто чув литовський з першого дня, і той, хто приступив до навчання лише в школі(а удома, можливо, говорить на польському або російському) – повинні показувати однаковий рівень знання. Це справедливо? Це не поставить автоматично дітей громадян литовської крові у вигідніше положення? Адже від оцінки на цьому іспиті залежить майбутнє випускника, тому що в Литві у внз поступають за результатами складання випускних іспитів.
Так хто розділяє нації в Литві і вносить між ними розбрат? Цієї проблеми взагалі не існувало, а нині литовський інтернет, що відбиває настрої в суспільстві, пістрявить шокуючими нападками чистокровних литовців на нечистокровних і навпаки. Усе це на рівні говоритимеш на моїй мові, нікуди не подінешся ! з відповідним показом дулі і нецензурними словами з боку не менш гордих представників польської або російської крові. У учнів, дітей, підлітків, які жили мирно роками(десятиліттями) пліч-о-пліч, тепер збудження на національному грунті: звучать давно не чуті антипольські, антиросійські – а їм у відповідь антилитовські заяви. Навіщо це робить права влада? Де прораховування вперед непоправних наслідків, які матимуть для єдності суспільства такі дії? Адже такі силові дії влади – без узгодження, чого вимагає демократія, без видимої необхідності – глибоко западають в молоді душі. І з цих душ вже зможе ніколи не вирости толерантних до корінної нації, таких, що гордяться своєю країною – чого як би так хочуть праві – громадян.
А найсмішніше – усі ці проблеми з поляками, з росіянами, роздмухування почуття литовської раси було б ще хоч якось зрозуміло, якби литовці були в меншості або в невеликій більшості. Але виявляється, що корінна нація в особі тих, що мають усю повноту влади правих піднялася на смертний бій за виживання з декількома відсотками населення країни, які практично не представлені ні в Сейме, ні в уряді, ні в президентурі. У Литві живе всього близько 6% поляків і 5%(за деякими даними, вже і 4%) росіян – і до 85% литовців. І ось їх треба трясти так само, створюючи ажіотаж в суспільстві і проблеми з величезними в порівнянні з Литвою країнами по сусідству? Заради чого? Заради того, щоб показати, що ми тут правимо бал ? А чи треба? І чи розумно? Зачіпати, забувши, що таке делікатність, заради захвату владою, чутливі національні корені людей? І хто це робить – литовці, які самі були в схожій ситуації в СРСР? А тепер приміряють на себе роль великодержавної нації в трьохмільйонній країні?
Розумний керівник, говорили в древньому Китаї, викликає любов до себе своїх підданих, а не ненависть, і на цьому грунті об’єднує – і створює – народ. Говорять, так любили в населеній багатьма націями Австро-Угорщини імператора Франца Йосипа. Так любили Гедиминаса у Великому Князівстві Литовському(ВКЛ), де почувати себе як вдома і караїми, і євреї, і росіяни. Австро-Угорщина і ВКЛ були таким гостинним будинком для багатьох націй, без пропаганди верховенства однієї нації. А нинішня Литва?
Коротше, не мали проблем – так придумаємо. Такий висновок напрошується, спостерігаючи дії литовської влади по відношенню до національних меншин і свого власного національного почуття. Пробач їм, Господи, не відають, що вони творять .
P.S. Втім, ті сотні представників литовської еліти, які підписали відкритий лист Президентові, Сейму і Уряду з протестом проти перетворення держави на середньовічне, – інші литовці. Честь їм і хвала. І таких, хотілося б сподіватися, серед литовців більшість.