,
Ви Знаходитеся: Головна > Суспільство > Зафар Гулиев : Карабахська проблема: в марному очікуванні імпульсу ззовні

Зафар Гулиев : Карабахська проблема: в марному очікуванні імпульсу ззовні

зафар гулиев : карабахська проблема: в марному очікуванні імпульсу ззовні

Політолог Зафар Гулиев.

Надмірно тривала відсутність прогресу в переговорному процесі по карабахському врегулюванню і нездатність(небажання) самих конфліктуючих сторін досягти взаємоприйнятного варіанту мирного рішення проблеми сформували дивну ситуацію постійного і напівпасивного очікування позитивного імпульсу ззовні.

В даному випадку мова не стільки про Мінську Групу ОБСЄ і країни-співголов(США, Росії, Франції), хоча і з їх боку особливих позитивних імпульсів не видно – так чи інакше, але сприяння врегулюванню конфлікту їх прямий обов’язок. Мова в основному про інше. Той безумовний факт, що перспективи врегулювання карабахської проблеми залежать від характеру розвитку глобальних і регіональних процесів, зробив явно гіпертрофічний вплив на суспільну свідомість у Вірменії і Азербайджані, зумовивши синдром наполегливого пошуку карабахського сліду мало не в кожній важливій політичній події. Цим синдромом фатального очікування якогось непрямого імпульсу ззовні уражені, по суті, не лише громадські, експертні і політичні круги обох країн, але і багато сторонніх сил, що відстежують перипетії врегулювання цього конфлікту.

Ретроспективний аналіз прогнозів, оцінок і коментарів з карабахської проблеми за останні роки переконливо показує, що доля конфлікту постійно ув’язувалася з певними новаціями у світовій і регіональній політиці або з якимись важливими візитами, самітами, угодами і заявами, що не мають начебто прямого відношення до цього питання. Зрозуміло, формуванню такої установки багато в чому сприяла багаторічна відсутність прогресу в переговорному процесі, відсутність консенсусу між конфліктуючими країнами і на геополітичному рівні. Ситуація, коли сторонам конфлікту(Вірменії і Азербайджану) і сопредседательствующим державам(США, Росії, Франції) ніяк не вдається надати переговорному процесу позитивний імпульс зсередини , провокує багатьох на пошук сприятливішої геополітичної і дипломатичної ситуації, здатної, нехай хоч би в непрямій формі, дати проблемі позитивний імпульс ззовні.

Хвилі оптимістичних очікувань якогось прориву, що чергуються, в карабахському врегулюванні, спостережувані то у Вірменії, то в Азербайджані, а то і в ширшому контексті, досить часто виникали напередодні якихось важливих подій, самітів, візитів або значимих змін в глобальному і регіональному масштабі. Своєрідного карабахського рикошету чекали, з тривогою або з надією, від самих різних подій:

* Від характеру і результату президентських або парламентських виборів у Вірменії, Азербайджані, Росії, США, Франції, Туреччині, Ірані, Грузії і так далі

* Від ходу розвитку конфронтаційного протистояння Ірану із США(Заходом)

* Від наслідків короткочасної війни між Росією і Грузією

* Від пошуку прецедентних паралелей для карабахської проблеми(Косово, Абхазія, Південний Судан і так далі)

* Від загострення або потепління стосунків між Росією і США(Заходом)

* Від хвилі помаранчевих революцій або антипомаранчевого реваншу на пострадянському просторі

* Від колізій нафтової геополітики і газової війни в регіоні

* Від програм ЄС( східне партнерство ) і НАТО( партнерство в ім’я світу ), їх нових стратегій, проектів і самітів

* Від політичних перипетій розвитку турецько-вірменського діалогу

* Від візитів в регіон або зустрічей на вищому рівні лідерів провідних країн(США, Росії, Франції, Туреччині і так далі).

* Від революційного ефекту доміно у арабському світі.

Цей список можна продовжити, включаючи локальніші і конкретніші події, також сприяючі частенько очікуванням якихось новацій в карабахському врегулюванні. Ці періодичні оптимістичні очікування позитивного імпульсу ззовні, як правило, виявлялися або абсолютно марними, або надмірно завищеними і не сприяли якимсь реальним переміщенням в процесі вирішення карабахської проблеми. В той же час, синдром постійної оглядки на інші події, здатні надати певний імпульс карабахському врегулюванню, став зручним аргументом в руках політичних кругів Вірменії і Азербайджану для виправдання власних помилок, пасивності і непоступливості в переговорному процесі. Раз у раз відповідальність за черговий провал в переговорному процесі або в ході зустрічей президентів конфліктуючі сторони намагаються покласти на ті або інші країни, на ті або інші події у світі і в регіоні. В цілому, такий підхід, коли доля врегулювання конфлікту ув’язується цілком з динамікою подій у світі і в регіоні, на яку покладається і уся відповідальність за перипетії переговорного процесу, звичайно ж, зовсім не сприяє вирішенню проблеми і не наближає до досягнення мирної угоди. Він служить лише непрямому виправданню пасивності МГ ОБСЄ, країн-співголов і самих конфліктуючих сторін. Не більше.

Приміром, днями замміністра закордонних справ Азербайджану Араз Азимов, коментуючи турецьким ЗМІ ситуацію в переговорах з нагорно-карабахського врегулювання, заявив, що якби Туреччина до початку примирення з Вірменією проконсультувалася б з офіційним Баку, процес врегулювання карабахської проблеми міг піти інакше. Аналогічна теза, але в іншому аргументаційному виконанні, часто використовують і офіційних осіб Вірменії : мовляв, якби Туреччина не пішла на поводі у офіційного Баку в питанні відкриття турецько-вірменського кордону, то від цього сильно виграв би процес карабахського врегулювання. Відмітимо також, що з наближенням 24 квітня(дня вірменського геноциду ) обидві сторони намагаються і цей факт по-своєму спроектувати на переговорний процес. Так, Єреван знову намагається використати геноцидную карту для надання бажаного імпульсу процесам турецько-вірменського і азербайджано-армянского врегулювання, а Баку(також і Анкара), навпаки, переконаний, що в пред – і пост – тимчасовому радіусі цієї події навряд чи можна говорити про якийсь переговорний процес.

Стійка установка на пошук карабахської мотивації супроводжує також нинішній візит прем’єра Туреччини Эрдогана в Росію і його переговори з прем’єром Путіним і президентом Медведєвим. І у Баку, і в Єревані, а частково в Москві і Анкарі, політики і експерти активно гадають, як позначаться ці зустрічі на процесі врегулювання карабахської проблеми. Безумовно, якщо виходити з принципу після цього – означає внаслідок цього, то вибудовується цілком послідовна низка подій, що дозволяє інтерпретувати поїздку Эрдогана в Росію в суто карабахському контексті . Спочатку майже закрита і інтригуюча зустріч в потрійному форматі президентів Вірменії, Азербайджану і Росії в Сочі. Відразу після цього вояж в регіон представників МГ ОБСЄ. Потім активні консультації спецпредставника президента Азербайджану Араза Азимова в Туреччині. І, нарешті, візит прем’єра Туреччини в Москву.

Немає сумнівів, що карабахська тема буде присутньою на переговорах прем’єра Туреччини з першими особами Росії. Обидві країни докладають останнім часом активних і погоджених зусиль для просування в паралельному режимі як турецько-вірменського діалогу, так і процесу врегулювання карабахської проблеми. Але наскільки виправдані чергові оптимістичні очікування? Чи послужать московські зустрічі реальним імпульсом для забезпечення яких-небудь переміщень у врегулюванні турецько-вірменського і вірмено-азербайджанського конфліктів? У це, на жаль, віриться важко.

Прислухайтесь :)

Теги:

Без зайвих коментарів.